П'ятдесят відтінків (не)довіри в українському суспільстві

"Свої" і "чужі", "опортуністи" і "довірливі", правила чи відносини?

Якщо б мене спитали на яку "фічу" національної культури (менталітету) треба особливо звертати увагу для кращого розуміння як взаємодіяти з людьми у певній країні, з понад 15-річного досвіду можу сказати – на довіру. Зокрема, на баланс довіри до "своїх" і "чужих" і "радіус" довіри – розмір близького кола і здатність впускати у нього людей з-поза його меж. А також на прояв трьох рівнів суспільної довіри, які на рівні громадян формують ставлення до «чужих», зокрема в контексті фахової взаємодії – як-от спільна робота чи інша діяльність для якої треба тривалий час працювати у командах на певні цілі. Як завжди, низка базових джерел наприкінці лонгріду. Оскільки це не дисертація а фб-допис, то я сильно себе стримувала, формуючи цей перелік))

Розберімося швиденько у термінах. Довіра – це упевненість у можливості покладатися на характер, спроможність, силу, наміри чи правдивість когось чи чогось. Тобто довіра – це про очікування передбачуваної поведінки, від якої не буде негативних наслідків, а будуть конкретні позитивні. Довіра буває конкретна і загальна.

Конкретна довіра (particular trust) працює лишень у компактних спільнотах з переважно очним форматом взаємодії, де люди добре і давно знайомі, а неписані норми – стійкі, тож за їхнє недотримання «прилітає». У таких випадках йдеться про «людину того-то» чи «тої-то» чи готовність працювати з «цим-то» або «цією-то» -- з конкретним іменем.

Наприклад, громадська і культурна сфери в Україні функціонують переважно на умовах конкретної довіри – коли особисте знайомство з людиною та її позицією по важливих темах важливіше послужного списку чи формальної посади. З одного боку, це істотно прискорює взаємодію в межах спільних проєктів. З іншого – це спричиняє численні конфлікти і срачі, що регулярно виникають навколо розбіжності поглядів різних спільнот на публічні дії чи вислови відомих діячів. Як-от чи виступати відомому письменнику на одній платформі з російськими діяч(к)ами, чи давати відомому історику інтерв’ю умовній Медузі, проєкти яких митців і мисткинь підтримувати – з бюджету, яким розпоряджається організація. Примітно, що фахові досягнення і регалії у таких випадках геть не відіграють ролі, бо конкретна довіра спирається не на них, а на «таборування» за ознакою «подобається-не подобається» чи «чинив(ла) б я так чи ні».

Загальна довіра (general trust) виникає за більш комплексної суспільної структури – коли продуктивність і конструктивність взаємодії забезпечується формальними інститутами (закони, договори, суди, ітп.), тож особисті знайомства і вкоріненість у певну групу не дають відчутних переваг, а співпраця можлива і «вхолодну», якщо дотримані формальні вимоги.

Прикладом зародків загальної довіри у нас є (як не дивно це прозвучить) робота інститутів, де для отримання передбачуваного результату не потрібні знайомства, «теплі контакти» чи стимуляція через скандал або в інакший спосіб. Мало хто вже пам’ятає яким складним і заплутаним колись був процес отримання закордонних паспортів і яким простим і прозорим він є зараз. Або коли ми звикаємо, що коли велика логістична компанія схибила чи десь затримала відправлення, то не треба колихати інтернет у пошуках власника – усе можна вирішити якщо не у відділенні, то зі спеціально навченими людьми. В обох цих випадках люди звикли, що «система працює», тож паритися зі «знайомствами» не треба.

Радіус довіри – визначає широту кола співпраці, в межах якого вона відбувається відкрито, з орієнтиром на взаємну вигоду, без підозр у зраді та інтересом залучених сторін у спільному результаті. Людям всередині радіусу довіри потрібно менше часу для досягнення згоди між собою, вони можуть «закривати очі» у фаховій співпраці на частково недотримані формальності, якщо упевнені, що віз-а-ві не підведе. Примітно, що радіус довіри може бути більшим чи меншим, а відтак – національні культури з більшим радіусом довіри відкритіші до формування глибшої співпраці з «чужими», а з меншим – закритіші до неї.

Наприклад, у країні з культурою з більшим радіусом довіри цілком можливо відкривати офіс з очільником-експатом, який з часом успішно налагодить відносини з тамтешніми клієнтами, партнерами і державними органами. А у країну з меншим радіусом довіри варто заходити з локальним очільником або ставити на чолі тамтешнього офісу експата з близької за менталітетом культури і з обширним досвідом роботи саме у цій країні, бо «чужак» довго буде сприйматися як такий, що «поза контекстом».

То як же довіра «працює» в національному менталітеті? Довіра скеровує взаємодію всередині одної чи між чи декількома національними культурами – через інтерпретацію намірів іншої сторони. Якщо довіра висока – наміри трактуються як конструктивні, зникає страх бути ошуканим чи зрадженим, виникає готовність ділитися інформацією і передбачуваність поведінки іншої сторони. Якщо довіра низька, то віз-а-ві сприймається радше як «опонент», ніж як «партнер», тож залучені сторони перебувають в постійному стані очікування зради (в лапках і без), а відтак – не поспішають ділитися інформацією чи вдаватись до дій, що надають тій стороні перевагу.

Наприклад, Україна – серед найнедовірливіших суспільств у Європі через історичні чинники, про які я багато писала тут, тут, тут і тут. А відтак, для продуктивності співпраці з українцями обійтися формальним рівнем взаємодії складно, аколи йдеться про масштабні, комплексні й довготривалі проєкти – неможливо. Тож, у нас буде спочатку формування довіриі людське спрацювання, а потім – формалізація взаємодії і співтворення «правил гри», які будуть прийняті всіма залученимисторонами. Інакше довго така співпраця не проіснує і завершиться провалом проєкту або срачем. Дослідження «Невидимий клей: дослідження соціального капіталу в Україні-2023» за підтримки USAID показало, що найнижчий соціальний капітал відносно інших людей у нас мають ті, хто має інші політичні погляди (2,1 з 5), кого ми не знаємо (2,2 з 5), люди іншої національності (2,6 з 5), державні установи (2,9 з 5).

А хто ж такі «свої» і «чужі»? «Свої» це люди, з якими нас єднають зв’язки, достатньо сильні, щоб не очікувати від них зради чи підступних дій. До цього кола можуть входити члени родини, родичі, близькі друзі, перевірені «Кримом і Римом» колеги чи партнери і люди, рекомендовані кимось з цього переліку під їхню відповідальність. Ми розуміємо, що великим цей перелік бути не може. «Чужі» це люди, з якими ми не маємо жодного досвіду взаємодії чи рекомендацій довіреного кола, які ще можуть бути сильно від нас відмінними – за релігією, національністю, культурою, зовнішністю, ідентичністю, ітп. І якщо довіра до «своїх» ґрунтується саме на якості, тривалості і продуктивності відносин, то довіра до «чужих» -- на застосуванні норм (у т.ч. моралі), узвичаєних і прийнятних у конкретному суспільстві.

Наприклад, за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) «Соціологічний моніторинг “українське суспільство”» за 2023 рік, 50,9% українців вважають, що «нікому не довіряти — найбезпечніше»; 48,9% -- переконані, що «більшість людей чесні лише тому, що бояться бути викритими на брехні». Водночас ~59,7% українців називають себе «переважно чи повністю цинічними», тобто не очікують від людей за межами кола «своїх» порядної поведінки. Загалом показник цинізму населення в нас тримався на рівні до ~70% із найнижчим показником (54,4%) у 1992, а найвищим (70,7%) -- у 2012 році. Відтак, у нашому суспільстві узвичаєна «на автоматі» недовіра до людей, доки вони не увійдуть до кола «своїх» або бодай не наблизяться до нього.

З огляду на турбулентну історію формування і часту дисфункціональність наших формальних інститутів (зокрема, державних), такі показники не дивують. Бо коли не працюють системи, «вмикаються» ланцюги довірених людей. Але такі ланцюги – це закриті системи з обмеженою пропускною спроможністю і закритістю до співпраці з тими, хто має цінний досвід, ресурс чи експертизу, але не має зв’язків всередині системи.

Додатковим чинником впливу на прояви довіри до «своїх» і «чужих» є індивідуалізм чи колективізм, що домінує у конкретній національній культурі. Що колективістичніше суспільство, то вища там довіра до «своїх» і нижча – до «чужих». Що індиівдуалістичніше суспільство, то легше воно «авансує» довіру, навіть не знаючи людину особисто – за умов, що та відповідає формальним вимогам і виконує взяті на себе зобов’язання. Варто додати, що нема на світі країни, в якій «своїм» і «чужим» довіряють однаково.

Кроскультурна наука предметно вивчає довіру до «своїх» та «чужих», і ось це, на мій погляд, одна з найцікавіших діаграм на цю тему – з дослідження Делгі і Вельцеля (одне з джерел наприкінці лонгріду). Я переклала її з англійської, а в моїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» вона фігурує у розділі 4 під назвою «"Свої" і "чужі": суспільство недовіри всіх до всіх», де я на 30-ти сторінках з ілюстраціями описую як суспільна довіра працює в Україні, де і коли «збоїть», спираючись на 24 джерела тільки по цьому розділу.

Ми бачимо, що за балансом довіри до «своїх» і «чужих» країни діляться на 4 квадранти, і два найбільших за це ~48% країн, що довіряють тільки «своїм» і ~37% країн, що довіряють загалом всім – тобто, авансують довіру, якщо не вбачають ознак її можливого підваження. ~13,5% країн не довіряють нікому, а ~1,5% довіряють тільки «чужим» (тут мається на увазі незалученим у предмет інтересу людям, що не є упередженими).

Одразу бачимо, що Україна межує між довірою тільки до «своїх» і недовірою до всіх, з нами недалеко за цими параметрами сусідять Південна Корея, Індонезія, Східна Німеччина, Таїланд. Примітно, але очікувано, що є країн ЄС Італія, Нідерланди, Румунія і Словенія, а зі стратегічних для нас країн Латинської Америки Бразилія, Мексика, Чилі і Перу --  у квадранті «не довіряємо нікому». А от наші ключові союзники – США, частково Німеччина (Західна), Франція, Велика Британія, Канада, Австралія, Швеція, Норвегія -- у квадранті «авансуючих» довіру. Там же, але з істотно нижчим проявом, Аргентина, Іспанія і Південна Африка – з країн, з якими ми зараз активно розвиваємо взаємодію.

До речі, наведені вище соціологічні дані по цинізму і довірі у нашому суспільстві великою мірою підтверджують те, що ми бачимо на цій діаграмі.

Це означає, що ми – найпродуктивніші, коли з часом долаємо недовіру до тих, з ким нам треба співпрацювати. І зокрема це складно, коли йдеться про вихід за межі звичної спільноти і налагодження довіри з інакше мислячою групою людей. Не є помічним для країни з такою особливістю менталітету, коли формальні інститути не виконують чи виконують вибірково ними ж ухвалені регуляції і провадять нові правила гри якщо не кожного електорального циклу, то раніше, ніж старі правила мали шанс дати ефект. Або коли від щойно зібраної проєктної команди очікують ефективності «з коліс», а люди ще навіть не роззнайомилися і ставляться одне до одного як до «ще не зовсім своїх».

А ось ця діаграма – про радіус довіри у різних національних культурах – теж з дослідження Делгі, Вельцеля та ін., наведеного у джерелах нижче. Вертикальна рисочка на діаграмі окреслює межу між ступенем покладання на думку «своїх» і «чужих» в ухваленні рішень. Тобто, чим коротша горизонтальна лінія після вертикальної риски, тим менш національна культура схильна впускати «чужих» у довірене коло. І хай вас не бентежить рік проведення цього дослідження - довіра дуже інертний конструкт, і радикально змінюється вона на рівні національної культури протягом століть. Соціологічні дані, наведені на початку цієї статті - тому підтвердження: як не особливо довіряли ми “чужим” в 2011 році (дані з діаграми), так і зараз їм не довіряємо.

І в України тут середній розмір радіусу довіри – що означає залежність бажання розширювати коло «своїх» від наявності загроз у середовищі, конструктивності поведінки «чужих» і передбачуваності поведінки залучених у взаємодію людей. Примітно, що чим далі на Схід і Південь, тим радіус довіри менший. А у 10-ти країн наверху діаграми радіус довіри взагалі практично не розширяється. Серед цих країн Китай, Таїланд, Румунія, Південна Корея, Південна Африка, В’єтнам. Чим менший радіус довіри в національній культурі конкретної країни, тим менш ефективними будуть спроби комунікацій та взаємодії, не адаптовані до тамтешнього контексту й особливостей сприйняття. А відверта демонстрація хейту, фрустрації чи претензій підважуватиме перспективи співпраці з незрозумілим горизонтом відновлення. Найбільший радіус довіри у Швейцарії, Італії, Словенії, Швеції, Австралії, Східної Німеччини, Польщі та США.

ЯКІ ЛЮДИ - ТАКА Й ДОВІРА. ЯК ФОРМУЄТЬСЯ “ПОРЯДНІСТЬ” СУСПІЛЬСТВА?

На хитросплетіння довіри до різних людей у суспільстві впливає також компоновка чотирьох поведінкових типажів громадян: опортуністів, орієнтованих на взаємність, довірливих та схильних до експлуатації егоїстів. Хернандес і ще низка науковців визначили, що в кожному суспільстві, незалежно від національної культури, присутні ці чотири типажі, а от відсоткове співвідношення їх між собою якраз і залежить від підвалин, цінностей та норм національної культури та формальних інститутів, які скеровують масово суспільну поведінку.

Опортуністи (opportunists) це люди, схильні до «перевдягання в польоті», тобто високоадаптивні, до того ж без моральної прив’язки. Вони можуть як шахраювати й обманювати, так і співпрацювати без цього, якщо вбачають у тому вигоду. Зростання кількості і впливу таких людей у суспільстві — серйозний ризик підваження формальних інститутів і скочування країни до дисфункціональної взаємодії. Примітно, що стримувати некомплаєнтні пориви опортуністів можливо тільки інститутивними правилами з непозбувними наслідками за невиконання. А щоб опортуністів у країні стало багато, їхня поведінка мусить «не зчитуватися» або ігноруватися формальними інститутами і підтримуватися суспільством. В такому випадку стимулів поводитися порядно меншає, адже можна «мухлювати» і за це нічого не буде. В суспільстві з унормованим опортунізмом суспільна думка буде на боці горе-письменника, що продавав один бестселер за іншим, вдаючи з себе коригувальника ракет, а не видавництва, яке він ошукав. Бо «як він всіх красиво зробив» і «тепер його книги ще краще продаватимуться».

Наприклад, саме опортуністи будуть уникати платити за проїзд у громадському транспорті доки не натраплять на контролера, який їх оштрафує, причому не один раз. Так само узвичаєність плагіату у нашій системі освіти наразі стимулює опортуністичну поведінку при написанні дисертацій – за даними проєкту «Дисергейт» (tron.tilda.ws) до 90% наукових робіт в Україні містять плагіат. І не дивно, бо списування в нас є нормою ще зі школи, відмінники це архетипові «зубрили» і «зануди», а трійочники і двійочники це архетипові «підприємці» і «кмітливі». А 242 млрд грн бюджету освіти і науки розподіляють особи, обґрунтовано підозрювані в академічній недоброчесності – за даними того ж «Дисергейту».

Окрім реального опортунізму цікавою є переконаність наших співгромадян у його «засиллі» в нашому суспільстві. Зокрема, за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) «Соціологічний моніторинг “українське суспільство”» за 2023 рік, 50,9% українців вважають, що «більшість людей здатні піти на нечесний вчинок заради вигоди».

Орієнтовані на взаємність (strong reciprocators, honorables) тяжіють до «належної» поведінки, до того ж дзеркальної. Вони конструктивні та помічні тим, хто їм довіряє і з ними співпрацює, однак можуть поводитися деструктивно з тими, хто не поділяє їхні погляди й не прагне співпраці. Схильні до «срачів», знецінення та з’ясування стосунків, однак у конструктивних і незагрозливих умовах до такої поведінки не вдаються. Орієнтація на взаємність може бути критично важливою, коли населення консенсусно приймає і стимулює суспільно корисні поведінкові норми – як-от регулярне жертвування коштів на потреби війська, хвилеподібний інтерес до української літератури, історії і культури після вторгнення. А небезпечною така орієнтація може бути коли натовп людей цькує у соцмережах без розбору тих, хто «не подобається» чи «поганий», але чим саме – пояснити складно. Адже орієнтовані на взаємність люди «дзеркалять» поведінку важливої для них групи – часто з міркувань лояльності, а не конче сродності позиції. Олди серед читачів згадають стару цитату з відомого радянського фільму: «Усі побігли і я побіг».

Наприклад, за даними останньої хвилі всесвітнього дослідження національних культур World Values Survey: важливою рисою виховання в дітях 35% українців вважають незалежність, 55,1%, – хороші манери, 33,1% – слухняність. Дослідження покоління незалежності Соціологічної групи «Рейтинг» показує, що прагнення «не викликати осуду» своєю поведінкою після вторгнення співставно притаманне всім віковим когортам від 25 років і старше, а прагнення діяти за власними бажаннями бодай починає відчутно проявлятися лиш у когорт <24 років; при цьому для 76% співгромадян життєвим девізом є «сім раз відмір – один раз відріж». Ці, на перший погляд, дуже різні дані з різних ракурсів ілюструють розповсюдженість орієнтації на взаємність як суспільної норми в Україні. Що скажуть люди, що схвалить «бульбашка», до якої я належу – міркування, які реально скеровують нашу поведінку.

Довірливі (trusters) орієнтовані на конструктивну взаємодію і не схильні, а часто й не здатні до деструктиву, зокрема «дзеркального» (у відповідь). Довірливим не притаманна опортуністична чи егоїстично-експлуатаційна поведінка, за якої через маніпуляції чи несправедливі дії можна скористатися слабкістю чи іншим вразливим станом іншого чи «в обхід правил» добитися від системи потрібного результату. Такі люди почуваються утиснутими в умовах агресивної взаємодії та низької довіри, оскільки їхня модель поведінки в таких умовах є глибоко програшною, а відтак – не розповсюджується навіть серед самих довірливих. Внаслідок, орієнтовані на взаємність, які могли б, за прикладом довірливих, скопіювати конструктивну поведінку, цього не роблять – натомість копіюючи поведінку опортуністів чи егоїстів, хто першим потрапить у «поле зору». Яскравим і сумним прикладом нерозповсюдження поведінки довірливих є небажання українців сплачувати податки – на тлі стабільно високої довіри до фондів і волонтерів, яким українці активно жертвують на потреби війська. Причина цих явищ – у ставленні до зазначених суспільних інститутів: українці не опасаються, що волонтери (у т.ч. фонди) чи ЗСУ зрадять їхню довіру і непорядно скористаються довіреними коштами, а у випадку державних органів – упевненість у їхній негідній поведінці з коштами громадян «зашкалює».

Opendatabot оприлюднили дані по закритим у 2023 році зборам лиш на три найбільші фонда: «Повернись живим», «Сергія Притули» та United24 – майже 19 млрд гривень, при цьому у 2022 році ця сума була майже вдвічі більшою. Разом з тим, Case Ukraine має дані, що 73,6% українців не бажають сплачувати податки через опасіння, що їхні гроші вкрадуть чи змарнують. З огляду на недовіру до державного апарату (чиновників) 78,5% населення і довіри до волонтерів 81,1% – такі дані геть не дивують. Варто додати, за даними дослідження КМІС про сприйняття українцями корупції (2023), 89% співгромадян вважають корупцію найбільшою проблемою після війни, а 94% переконані, що корупція розповсюджена по всій території України. При цьому, 81% населення за останній рік з проявами корупції не стикалися.

Егоїсти, схильні до експлуатації (exploitative egoists) надають перевагу жорсткій, маніпулятивній, агресивній взаємодії, оскільки вважають довірливу поведінку й орієнтованість на пошук компромісу слабкістю та «безхребетністю». Схильні до конфліктів і керуються логікою «найкращий захист — це напад», коли йдеться про людей, які не поділяють їхні погляди чи не прагнуть із ними співпрацювати. Українцям загалом не властива масово агресивна поведінка, і вона не є широко суспільно схвальною. Це, до речі, одна з наших ключових відмінних характеристик від росіян, для яких агресивна домінація є одною з культурних норм. Про це писала в окремій статті тут і у книзі цьому присвячений цілий розділ.

З огляду на дані досліджень Мінкова, Кааси, Хернандеса, Гелфанд та ін., українцям важливіше співпрацювати зі світоглядно сродними чи на особистому рівні симпатичними людьми, аніж мати досягнення, здобуті у складних відносинах чи «токсичній» культурі. З ілюстрації з параметрами «монументалізму» (постійності, прагнення до захисту національної ідентичності, дотримання узвичаєних суспільних норм, важливість набуття і демонстрації статусу) та «гнучкості» (флюїдності суспільних норм, толерантності до інакшості і легкості адаптації до зовнішніх впливів, набуття і демонстрація статусу не першочергово важливі) видно, що Україна знаходиться практчино на межі колективізму й індивідуалізму і троооошечки «визирає» з монументалізму у гнучкість. Це тому, що схильність до монументалізму в нас проявляється у скруті, а до гнучкості – у спокійніші часи, тобто що складніші в нас умови життя, то сильніше ми тримаємося «своїх» і хейтимо «чужих».

ДИСПОЗИЦІЯ, ПРАВИЛА, РОЛІ ЧИ ПОСАДИ - ЗВІДКИ “РОСТЕ” (НЕ)ДОВІРА У УКРАЇНЦІВ?

З рівнями суспільної довіри та групами, до яких вона виникає, наче, розібралися. Тепер поговоримо про чотири основних види суспільної довіри, кожен з яких виконує певну функцію у суспільній та індивідуальній взаємодії і формується за певних умов: (1) диспозиція, (2) категоризація, (3) визначення ролей, (4) виконання правил. Примітно, що деякі з цих видів мають негативний ефект на продуктивність взаємодії на схильність до неї.

(1)   ДИСПОЗИЦІЙНА ДОВІРА. Ґрунтується на очікуваннях порядної поведінки і надійності від інших й особливо критична для ситуацій, де взаємодіяти треба малознайомим людям. На рівні країни цей вид довіри є широкою рамкою національної культури і вкорінений в історичні патерни її розвитку, зокрема – наявність смертельних загроз і насилля, що спричиняли згубні дії чи непорядну поведінку своїх проти своїх. У країнах з середньо-високою диспозиційною довірою громадяни схильні довіряти людям за межами кола «своїх», і саме такий підхід виховується у родині та інституційно через садки, школи, ВИШі. Такі культури схильні довіряти людям на слово, не очікувати «зради» від незнайомців, не треба бути «знайомим знайомих знайомих», щоб з тобою співпрацювали. Як правило, формування такої довіри потребує певного інститутивного розвитку, що знижує залежність громадян від відносин і дає можливість розв’язувати життєві проблеми і виклики через формальні правила та інститути, а не через зв’язки і знайомства.

В Україні диспозиційна довіра історично низька, оскільки ми завжди були країною з багатьма спільнотами, що мусили виживати у надскладних, часто смертельно небезпечних, умовах, тож схильності довіряти за межами кола «своїх» у нас практично немає. Серед ключових чинників низької диспозиції українців довіряти – низька довіра до держави і підозра «чужих» співгромадян у негідній поведінці. За даними досліджень для НАЗК (2022), 34% наших співгромадян переконані, що побутова корупція – частина нашого менталітету; 41% -- що без хабаря отримати державну послугу неможливо, а 17% --  виправдовують корупційну поведінку необхідністю. А дані Соціологічної Групи «Рейтинг» (2023) показують, що 59% наших співгромадян вважають взаємні звинувачення одною з ключових причин нашої роз’єднаності, а загалом сприйняття згуртованості нашого суспільства змінилося від 87% у 2022 році до 59% зараз.

(2)   КАТЕГОРИЗАЦІЙНА ДОВІРА. Формується через приналежність людини до певної суспільної чи організаційної групи і ґрунтується на сприйнятті сродності та зниження можливих ризиків від взаємодії через членство у цій групі. «Підприємці» чи «чиновники», «виїхавші» чи «ті, що залишилися», «фізики» чи «лірики», «позитивні блогери» чи «зрадо**би», «наші» чи «іноземці», «реформатори» чи «ретрогради», «порохоботи» чи «зелені» – серед критеріїв категоризації суспільної довіри. Це – вид довіри непозбувний, зокрема у поляризованих суспільствах типу нашого, але в довгостроковій перспективі він радше шкідливий. Адже висока категоризаційна довіра ускладнює, а часто – унеможливлює конструктивну співпрацю між різними спільнотами. До речі, чим колективістичніша національна культура, тим більш проявлена там категоризаційна довіра і тим узвичаєніше там уникання глибинної співпраці з «чужими» з інакших «категорій». У таких культурах, зокрема, фахову взаємодію визначатиме істотно ширше коло критеріїв – від бекграунду до публічних висловлювань, походження, навіть подій з особистого життя, нерелевантних до теми співпраці. В культурах індивідуалістичніших цей вид довіри теж існує, але його можна зменшити чи обійти через інститутивні інструменти, як-от освіта, сертифікація, професійні асоціації, ітп. Найвища у світі категоризаційна довіра у Східній та Південно-Східній Азії, в Африці і на Близькому Сході. Але й у Східній Європі вона нічогенька така за проявом.

В Україні категоризаційна довіра проявлена виразно і безсумнівно скеровує суспільну поведінку. Яскравим, хоча непрямим (бо саме види довіри не були фокусом цієї роботи) підтвердженням цього є результати дослідження результату реформи децентралізації українських громад колом університетів, в якому представлена Київська Школа Економіки. У децентралізованих громадах, де мешканці виробляли спільні рішення оптимального використання коштів і перейшли з категорії «кожен сам за себе проти влади» до категорії «ми спільно наглядаємо за роботою влади», довіра до місцевих органів влади стрімко зростала, подекуди на ~17%. Ключовим чинником такого зростання було усвідомлення, що «місцева влада» — це конкретні люди із цього ж містечка або села. І можливість голосу в інститутивному процесі сприяла категоризації тамтешніх чиновників як «сусідів, яким я вірю», а не як абстрактну «владу», що за замовчуванням «краде».

(3)   ДОВІРА ДО ПРАВИЛ. Формується через співтворені, зафіксовані й виконувані трансакційні норми, взаємодієві процеси та практики обміну інформацією і ресурсами – формальні та неформальні. На рівні країни основний стрижень цього виду довіри – це упевненість громадян у дієвості й неупередженості правової системи, а бізнесу – у здатності добитися виконання укладених договорів через інститутивні інструменти. Зокрема, наскільки складно (і неформально витратно) відновити справедливість за невиконання чи порушення договору – через суд, наприклад. Чи через той же суд добитися справедливості при порушенні твоїх прав або зазіханні на твоє життя чи безпеку (крадіжка, ДТП, домашнє насилля, ітп.). Що однаковішим є застосування норм права до порушників з різним статусом, бекграундом і зв’язками, то вища довіра до правил у суспільстві, і тим менш їхнє виконання сприймається як «непотрібна бюрократія». І навпаки, у суспільствах з вибірковим застосуванням норм права для підтримання чи відновлення справедливості -- «закони для слабаків», «теплі контакти» вирішують багато чого, і завжди можливі «винятки» та «індивідуальний підхід» у застосуванні правил. Тож, у культурах з низькою довірою до правил (Латинська Америка, Східна та Південна Європа, Балкани, Південно-Східна Азія) без завчасно сформованих відносин довіри письмова угода чи формальна вимога будуть мало чого варті.

У нас довіра до правил низька, оскільки переважна більшість формальних інститутів або ще не повністю реформувалися, або залишилися неефективними – а раніше ефективними ніколи не були. Тож, українське суспільство має складну ціннісну композицію. З одного боку, ще у 2020 році соціологія зафіксувала (Фонд «Демократичні ініціативи), що для 83,9% українців ключова цінність – свобода, а справедливість (72,5%), відповідальність (56,8%) та рівність (56,5%) істотно менш важливі у порівнянні. А після вторгнення майже половина нашого населення вважає, що заради перемоги влада може порушувати закон (48%), і майже стільки ж (42%) – що закон не можна порушувати за жодних обставин (дослідження КМІС за підтримки ГО «Опора» та USAID-2022).

Примітно, що ми навіть не завжди в курсі як саме працюють наші норми права, але формуємо їхнє сприйняття тим не менш.

За даними досліджень сприйняття корупції українцями для НАЗК (2022), 70,8% населення та 66,3% підприємців уважають корупційною ситуацію, коли компанія сплачує міській раді додаткову суму для прискорення одержання дозволу на будівництво відповідно до офіційного прейскуранту послуг, зате «дякувати» коштовними подарунками екзаменаційним комісіям у вишах і неформально готівкою «збирати на штори» під тиском адміністрації школи чомусь корупцією не вважається, хоча фактично має всі ознаки саме цього явища.

(4)   ДОВІРА ДО РОЛЕЙ. Формується не до людини, а до формальної чи неформальної ролі, яку та виконує в організації, як-от посада. Така довіра сприяє формуванню очікувань передбачуваної поведінки від людини – через оціночні судження про саму роль, а не про особисті якості, риси характеру, фах, наміри, мотиви чи досвід. Переважно довіра до ролей – про ставлення у суспільстві до чиновників та інфраструктурних державних органів (уряд, парламент, судова система, національний банк, ітп.) і якості й доступності державних послуг. Охоплює цей вид довіри й інші фахові категорії, як-от науковці, лікарі та інші, які визначаються фіксованим обсягом фахових знань, навичок і критеріїв, універсальних для цих ролей. В країнах інститутивно розвинених довіра до ролей середньо-висока, оскільки є довіра до плюс-мінус функціональних інститутів, які ці ролі визначають. Відповідно, слово «професор» викликає довіру, а не асоціацію з «купленим» дипломом, «підприємець» -- з внеском в економіку, а не ухиляням від сплати податків, а чиновник – з державною послугою чи служінням, а не корупцією і «кошмарингом» бізнесу.

В Україні довіра до ролей низька – через низьку довіру до формальних інститутів, а деякі сфери (як-от наука чи медицина) в масовому сприйнятті дискредитовані, і їхнім представникам широкі маси населення бланкетно не довіряють. І не можна сказати, що ця довіра незаслужена – адже купівля дисертацій у нас ціла індустрія, а призначення «фуфломіцинів» -- все ще розповсюджена практика. І, хоча зміни тривають, це довгий ітераційний процес, що забере кількадесят років. Це ставлення розповсюджується і на ЗМІ та журналістів, чия важлива роль у суспільтві підважується масовим наданням переваги Телеграму для отримання новин та інсайтів. За свіжими даними центру Разумкова за 2024 рік, політичним партіям довіряє 14,2% українців, чиновникам – 15,7%, судам – 17,1%, Верховній Раді – 19,3%, НАЗК – 20,7%, Уряду – 21,6%, НАБУ – 23,9%, прокуратурі – 25,6%, ЗМІ – 41,2%. Натомість друзям як джерелу інформації довіряє 75%, родині – 83% (World Values Survey).   

То які ж висновки про довіру в нашому суспільстві можна зробити з цього матеріалу?

ВИСНОВОК №1: Суспільна довіра може оптимізувати (якщо висока) або підвищувати (якщо низька) трансакційні витрати в організаціях, адже за умов низької довіри продуктивною взаємодія щойно скомпонованих команд стане лиш з плином часу, коли між ними сформується довіра і вщухнуть початкові конфлікти, спричинені недовірою. Крос-функціональна, крос-секторальна і проєктна взаємодія найскладніше йде саме у суспільствах з низькою суспільною довірою – зокрема, коли довіра до правил низька, а категоризаційна – висока. Тобто коли важливіше «з ким» ти, ніж який маєш досвід чи фах.

ВИСНОВОК №2: Що нижча суспільна довіра, то вища небезпека впливу шарлатанів і популярних невігласів на суспільний дискурс. Зокрема, коли довіра до правил і ролей низька, а категоризаційна – висока. Це коли науковцю з фаховим досвідом і credentials довіряють менше, ніж симпатичному молодику, який красиво говорить і збирає зграї фанатів у Тік-Тоці, але не має ні освіти, ні фаху у темі, в якій декларує експертність. Або коли «народні засоби лікування» підкорюють простори інтернету, а доказовими рекомендаціями нехтують, бо «ті лікарі завжди якусь болячку знайдуть».

ВИСНОВОК №3: Якщо у суспільстві нашого рівня недовірливості організація не формує об’єднавчу культуру всередині, то розкол її колективу на «табори» з постійними міжусобними конфліктами – питання часу. Бо вкорінено низьку диспозиційну довіру і довіру до правил і ролей нема куди подіти – це наша менталітетна фіча. Якщо ми не докладаємо зусиль до пошуку спільних цілей та інтересів, ми тяжіємо до пошуку винних і проблем в іншій стороні діалогу.

ВИСНОВОК №4: Довіра і недовіра – не взаємовиключні суспільні стани, вони можуть співіснувати. Як-от, в Україні диспозиційна довіра низька у всіх, а довіра до правил і ролей у деяких спільнотах (як правило, фахових) може бути вищою, якщо інститутивні правила там діють – як-от дисертація має бути не сплагіачена, а самостійно написана, і у зворотному випадку настануть негативні наслідки. Так само категоризаційна довіра в нашому суспільстві висока за замовчуванням, але її можна знизити конструктивною організаційною культурою у бізнесі і якісною, синхронною з рішеннями, комунікацією з громадянами на рівні держави.

ДЖЕРЕЛА:

Delhey, J. & C. Welzel (2012). “Generalizing Trust: How Outgroup-Trust Grows Beyond Ingroup-Trust.” World Values Research 5(3): 46-69

Delhey, Jan & Newton, Kenneth & Welzel, Christian (2011). How General Is Trust in "Most People"? Solving the Radius of Trust Problem. American Sociological Review. 76. 786-807

Ashleigh, M., Connell, C. & Klein, J. H. (2003, October). Trust and knowledge transfer: Anexplanatory framework for identifying relationships within communities of practice. The EIASM Second Workshop on Trust Within and Between Organizations, Amsterdam

National context and individual employees’ trust of the out-group: The role of societal trust, Miriam Muethel and Michael Harris Bond, Journal of International Business Studies (2013) 44, 312–333 & 2013 Academy of International Business All rights reserved 0047-2506

Bachmann, R., & Inkpen, A. C. 2011. Understanding institu- tional-based trust building processes in inter-organizational relationships. Organization Studies, 32(2): 281–301

How do You Measure Trust?: Trust Taxonomies & Measurement Tools Revisited, Dr. Sheikh Shamim Hasnain, Senior Lecturer, Department of Business Administration, The British University in Egypt, International Journal Of Innovative Research & Development, SSN 2278 – 0211 (Online), DOI No. :10.24940/ijird/2018/v7/i9/SEP18050

Оцінка ситуації з дотримання прав людини. Що українці знають і думають про права людини: оцінка змін 2020. Фонд «Демократичні ініціативи»

Дослідження КМІС за підтримки ГО «Опора» та Міжнарод- ної агенції США з міжнародного розвитку USAID за 2022 рік

Kramer, R. M. 1999. Trust and distrust in organizations: Emerging perspectives, enduring questions. Annual Review of Psychology, 50: 569–598

Go ́mez, C., Kirkman, B. L., & Shapiro, D. L. 2000. The impact of collectivism and in-group/out-group membership on the evaluation generosity of team members. Academy of Manage- ment Journal, 43(6): 1097–1106

McKnight, D. H., Cummings, L. L., & Chervany, N. L. 1998. Initial trust formation in new organizational relationships. Academy of Management Review, 23(3): 473–490

Barber, B. 1983. The logic and limits of trust. New Brunswick, NJ: Rutgers University Press

Cummings, L. L. & Bromiley, P. (1996). The organizational trust inventory (OTI): Development and validation. In R.M. Kramer & T. R. Tyler (Eds.), Trust in Organizations: Frontiers of Theory and Research, (pp. 302-330). Thousand Oaks, CA: Sage Publications, Inc.

Arends H., Brik T., Herrmann B., Roesel F. Decentralization and trust in government: Quasi-experimental evidence from Ukraine. Journal of Comparative Economics, 2023, vol. 51, issue 4, pp.1356—1365

Shatilova O. Скільки везіння, власних зусиль і зв’язків необхідно для знаходження перспективної роботи? (How Much Are Luck, Effort, and Connections Part of the Job Search?). Grail of Science, 2021

Корупція в Україні 2022: розуміння, сприйняття, поширеність. Звіт за результатами опитування населення та бізнесу. InfoSapiens для НАЗК, у межах програми EUACI, що фінансується ЄС та співфінансується і впроваджується Міністерством закордон- них справ Данії. URL: https://nazk.gov.ua/wp-content/uploads/2023/04/1f23b766-e031-4c3f-81a4-0167b4f93116.pdf