Шукаємо в небезпеці спочатку своїх, а лиш потім рішення: чому наша психіка захищається мемами про помиральні ями
Коментар для статті LB.UA
Громадсько-політичне медіа LB.UA звернулося до мене за коментарем про видимі поведінкові патерни українського суспільства на тлі заяв представників США. Повний текст статті тут, а нижче - повний нередагований текст моїх відповідей на запитання редакції, з джерелами і лінками.
1. Новини зі США, із заявами Трампа і Венса, змусили багатьох українців говорити в соцмережах про те, що час нам лізти у помиральну яму. Наскільки українцям загалом характерна така поведінка, коли зявляються нові виклики? особливо коли ще не вирішені старі.
Оскільки мем «помиральна яма» походить з мультфільму «Мадагаскар», де один з героїв (жираф Мельман) вирішив на безлюдному острові від безнадії вирити яму і залізти у неї, то у розмов про «помиральну яму», вочевидь, гумористичне підґрунтя. Тобто яма «помиральна» не буквально. Тим більше, що в нашому національному менталітеті найсмішнішим є саме найчорніший гумор, бо це для нас спосіб «каналізувати» фрустрацію і відчуття несправедливості й отримати бодай емоційне задоволення у ситуації, що не виглядає обнадійливо. Такий гумор буває «агресивним» -- іронічні та саркастичні кпини на адресу інших чи «самопринизливим» -- те саме, лиш на адресу нас самих. Меми про «помиральну яму» -- це якраз самопринизливий гумор. Розберімося ж для яких проявів «помиральна яма» слугує свого роду ширмою.
Україна – відносино-орієнтована, високо-контекстна культура, в якій що, як і кому ми говоримо змінюється з огляду на обставини, ступінь публічності, впливовість залучених людей та глибину довіри між ними. При цьому, системам й інституціям ми не довіряємо, бо не маємо історичного досвіду державних інститутів, які не були б чужими чи каральними і були б бодай трохи тяглими й ефективними. Тож не дивно, що 55,7% українців переконані[1], що сильні керівники можуть зробити для країни більше, ніж закони і дискусії, 42,8% вважають, що їхнє життя залежить від зовнішніх обставин, і лиш 27,4% -- що від них самих, рівень цинізму у нашому суспільстві наразі 61,9%, а 56,3% українців вважають, що справедливість у суспільстві не забезпечується.
А раз на інститути ми покладатися не можемо і визнаємо визначальну роль в житті зовнішніх обставин, то досягаємо життєвих результатів через формування «ланцюгів довірених людей» і переважно оцінюємо події через призму людських симпатій і антипатій. Найбільш об’єднавчими для українців проявами[2] є віра у краще майбутнє (52,7%) і відчуття нормального (наскільки це можливо) життя (39,5%), а найбільш роз’єднуючими[3] є політичні конфлікти (62%) і взаємні звинувачення – тобто срачі (59%).Внаслідок, нам зручніше протиставляти «цінності» (як безумовні чесноти) й «інтереси» (як щось меркантильне і часто на компромісі з сумлінням) і пояснювати наявність проблем вчинками поганих людей радше ніж системними факторами. При цьому виглядати «правильно» і робити й говорити те, що «на часі» -- засадничо важливо. Як-от посигналити, що «я молодець» і підтвердити свій статус чи навпаки – голосно фруструватися і шукати в такий спосіб підтримки. Звідси популярність саме публічних маніфестів, флеш-мобів чи закликів до людей з оточення щось (не)робити чи (не)говорити.
2. Така поведінка характерна для українців загалом чи для певних груп?
Якщо йдеться про діапазон поведінки від глорифікації «українці найкращі» до меншовартості «українців треба виправити і вилікувати», то він притаманний загроженим культурам, якою Україна теж є. «Загроженим» -- означає з досвідом тривалих і систематичних спроб фізичного і культурного знищення, як-от війни, геноциди, голокост, голодомор, серед інших. Тамара Гундорова у своїй книзі «Транзитна культура і постколоніальна травма» описує як наше суспільство з болісним досвідом колонізаційних впливів, має накопичений ресентимент, який ми «виплескуємо» на тих, хто в моменті сприймаються як «чужі», «не з нами», «проти нас».
Звернімо увагу наскільки ми, колективістична культура, маємо індивідуалістичне трактування поняття «свобода». Те, що Україна – колективістична, поза всяким сумнівом. У нас надвисокі, як для Європи, дистанція влади – 92 зі 100, уникання невизначеності – 95 зі 100 за системою Хофстеде. А серед наших ключових менталітетних цінностей[4] – безпека і конформність (уникати ризиків і не викликати осуду). При цьому, найважливіша[5] для реалізації наших прав для 90,7% українців свобода, а рівність та відповідальність менш важливі за свободу – на 28,1% та 33,2%, відповідно. Ми трактуємо свободу як необмежену аґентність діяти як хочеться, бажано без наслідків. Однак як країна на пограниччі і на перетині інтересів декількох імперій, ми не могли формуватися як індивідуалістична культура – виживати можна було лиш гуртом, через «ланцюги довірених людей», Але коли йдеться про наші прагнення і ставлення до оточення, то проглядаються індивідуалістичні прояви. Бо хтіти свободи без рівності й відповідальності – не колективістична риса. Це означає, що доки все йде як нам хочеться – ми поводимося упевнено, навіть зухвало. Як тільки умови й обставини істотно погіршуються і виникає невизначеність, нас «хитає» в інший бік, часто до «всепропальських» настроїв.
3. Чи є це наслідком ще нашої колективної совкової травми про “ми малєнькіє люді нічего нє решаєм”?
Травма має вплив на нашу потребу у пошуці «своєї» бульбашки і всілякої демонстрації належності до неї – щоб всі бачили «за кого» чи «проти кого» ми. Однак це не про травму «я маленька людина і нічого не вирішую», а радше про травму «нас історично нищили ворожі системи, що істотно переважали нас за силою і впливом». Наприклад, нам складно погодитися, що ми не погоджуємося (agree to disagree), оскільки ми не знаємо чого очікувати від людини, яка не «з нами» на 100%. Звідси частково така схильність до срачів і часто деструктивної критики – бо ми шукаємо у небезпечних ситуаціях спочатку «своїх», а лиш потім – рішення. Наша історія рясніє випадками, коли українці програвали тому, що не змогли домовитися всередині себе.
Внаслідок, у нашому суспільстві надвисокий соціальний капітал у «своїх» -- кого ми знаємо, взаємодіяли, кого рекомендувала довірена особа. І наднизький – у «чужих», кого ми вперше бачимо, не знаємо чи знаємо суто за формальними чи фаховими ознаками. Дослідження соціального капіталу українців за підтримки USAID показало, що з 5-ти можливих балів індекс довіри до родини у нас 4,8, родичів 3,9, друзів 3,7, колег 3,3, а до незнайомих – 2,2. Примітно, що до людей інших політичних поглядів (незалежно від особистої наближеності) в нас індекс довіри 2,1. Такі показники – про стан «виживання», коли міркування короткострокове, а надійні тільки знайомі й перевірені.
Звідси і схильність довго «не бачити» негідну поведінку людей, зокрема в позиції впливу й авторитету, яких ми вважаємо «своїми» чи «хорошими». Зворотний бік цього явища — це надмірні очікування від довірених людей, яких ми вважаємо «героями», «змінотворцями»,«реформаторами» (часто за суб’єктивними чи нефаховими або емоційними критеріями). Ми часто-густо творимо з них кумирів, наділяємо їх (у своїй уяві) ледь не магічними можливостями «все змінити», а потім не менш палко хейтимо та звинувачуємо, якщо змін немає або вони відбуваються недостатньо швидко чи не так, як нам хотілося б. Тут варто згадати експертів чи публічних діячів із відданою армією фанатів, яка швидко перетворюється на «суддів» і «хейтерів» — щойно їхній лідер думок набуває офіційної влади, наприклад, обіймає державну посаду.
4. Наскільки те, що ми бачимо в соцмережах, відображає реальні дії і настрої українців? приклад опису данської культури тут: за кавою добрим тоном є скаржитись на важке життя навіть коли немає суттєвих проблем, а якщо не скаржишся, то на тебе дивляться скоса, тобто це така собі національна гра. Наша поведінка з “нас зливають”, “нас зрадили”, “всюди корупція”, “тепер нам капець”, “лягаю в помиральну яму” є частиною національної гри чи ті, хто це робить, справді в це вірить?
Дані досліджень свідчать про все ще сильні прояви радянських впливів у нашому суспільстві. За даними фонду «Демократичні ініціативи» після повномасштабного вторгнення, 53% українців вважають, що держава має мінімально втручатись у життя людей, а мусить створити однакові «правила гри», щоб кожен міг використати свої шанси. Такої думки дотримуються ті, хто не отримує від держави допомоги й не потерпає фінансово. А 40% українців переконані, що держава має забезпечувати загальний добробут і відповідає за надання громадянину всього необхідного, і це здебільшого люди віком > 60 років (51% від цієї когорти так вважає) та люди в скрутному фінансовому становищі (58 % від цієї кількості). Загалом 73% українців переконані, що більшість населення не зможе прожити без опіки держави. Тобто, з одного боку, прояви патерналізму (коли про громадян має піклуватися ‘pater’ – «родитель» з латинської мова) в нас ще проявлені.
З іншого боку, бідкання за життя – серед наших ключових захисних механізмів. Ми ж переконані, що наше життя залежить від зовнішніх обставин переважно, бо саме цей патерн у нас сформувався історично. Ми «боїмося наврочити», «гроші (і щастя) люблять тишу», «добро треба робити тихо». Тому обмінятися думками як у кого «все погано» -- це наш варіант small talk. Але у випадку з «помиральною ямою» -- це не просто бідкання. Заяви чільних людей з США та їхні можливі наслідки викликали у нашому суспільстві гостре відчуття небезпеки – це на додачу до щоденної небезпеки від наявної війни. А коли в українців «провисає» безпека, то «вмикається» конформність – не викликати осуду, падає і без того низька інституційна довіра – «нас зливають», «нас зрадили». Адже 48,4% українців наразі не задоволені[6] роботою центральної і місцевої влади, а 57,3% -- соціальною несправедливістю в суспільстві. Бо найдовіреніший[7] державний інститут для українців це ЗСУ – 91,5%, а до решти державних інститутів довіра наднизька і падає з 2022 року, коли було її тимчасове підвищення на тлі хвилі суспільної згуртованості. А оскільки на події в умовному Мюнхені ЗСУ впливає частково, а решта впливу – на «недовірених» державних органах, от і маємо місцями песимістичні настрої. Однак тут варто пригадати, що ми – культура відносино-орієнтована, для якої публічне емоцінування й «гуртування» є механізмом порання з надвисоким психологічним навантаженням і загрозами. Тому, якщо ми говоримо, пишемо, навіть конфліктуємо і «тицяємо» одне одному що (не) робити, цей механізм працює
[1] Дані Інституту соціології НАНУ «Моніторинг українське суспільство в умовах війни-2024».
[2] Дані Інституту соціології НАНУ «Моніторинг українське суспільство в умовах війни-2024».
[3] Дані Соціологічної групи «Рейтинг» «Уявлення про патріотизм та майбутнє україни-2023».
[4] Дані Соціологічної групи «Рейтинг» «Покоління Незалежності: цінності та мотивації»
[5] Дані Фонда «Демократичні ініціативи» та UNDP «Що українці знають і думають про права людини 2016-2023»
[6] Дані Центру Разумкова «Оцінки громадянами соціально-економічної ситуації та соціально-економічної політики влади, соціальне самопочуття громадян-2024».
[7] Дані Центру Разумкова «Оцінка ситуації в країні та діяльності влади, довіра до соціальних інститутів, політиків, посадовців та громадських діячів, віра в перемогу-2024».