"Нові обличчя, "прості рішення", "хороші люди" і "швидкі результати"
Чому ми прихильні до популістів і непозбувно "ведемося" на їх обіцянки
На тлі приходу за останні 5 років до влади чи високих шансів на те популістичних лідерів у Європі і недавно у США, дискусія-рефлексія про популізм в українському суспільстві назріла й однозначно має підґрунтя. Дані Центру економічної стратегії свідчать, що в середньому 84% українців підтримують популістську політику, а 59% - не лиш її підтримують, а вважають реалістичною. І серед найяскравіших підтверджень цього твердження - результат президентських виборів 2019 року а в менших масштабах, але показово - створення при Національній раді реформ “Офісу простих рішень і результатів”. І ніби зрозуміло, що складні проблеми простими кроками не вирішуються, але чому ми тяжіємо до таких проявів популізму як “хороші люди”, “нові обличчя”, “красиві обіцянки” і “прості рішення”? І що з цим робити?
Популізм - різноманітний і всеохопний
Підступність популізму в тому, що він повноцінною ідеологією (як націоналізм, комунізм, тоталітаризм чи фашизм) не є, а є так званою “тонкою ідеологією”, що поєднується з наявними суспільними переконаннями, тож може мати багато рис і форм. А живляться популістські орієнтації постійним попитом громадян на “незаплямовані нові обличчя” в політиці через вкорінену недовіру до наявних державних систем і політичних еліт через їхню “корумпованість”. Пригадаймо, що саме на гаслах “незаплямованості”, “позасистемності”, “відстоюванні інтересів простих людей” проти “старих продажних некомпетентних” політичних таборів (“помаранчевих” і “біло-синіх”) партія Слуга Народу свого часу отримала голоси.
Рамково популізм ґрунтується на п’яти переконаннях:
антиплюралізм => скептичне ставлення до ключових рис представницької демократії: пошуку спільних рішень, посередницьких інститутів і процедур, що забезпечують права меншин, персоналізація влади;
народоцентризм => народ доброчесний, простий і джерело “справжньої” влади - всі люди, незалежно від компетентності, мусять визначати політику в країні;
антиелітизм => еліта суцільно корумпована і дбає лиш про власний інтерес, ігнорує інтереси народу і має власні, несумісні з народними, інтереси;
народний суверенітет => політика має відображати волю народу і бути остаточним джерелом легітимності (народного суверенітету);
маніхейський світогляд => будь-які компроміси у політиці це “торгівля принципами”.
Однак всередині рамки з п’яти переконань існує кількадесят проявів популізму, що не завжди позірно сприймаються як такі. Як правило, це елементи спрощеного сприйняття суспільних і політичних процесів (“треба просто прописати і виконати”"); зневіра у представницьких процедурах демократії (“від сильного кервіника більше користі, ніж від оцих говорилень”); негативне ставлення до будь-яких відхилень від волі більшості (“підписання угоди з Трампом це зрада, а хто вважає інакше - трампіст!”); зневажливе ставлення до опозиції якщо популісти при владі (“клятий Порошенко”); схильність до прямого врядування та авторитаризму (“треба всіх показово посадити”); ксенофобії (“навезуть тут ін**сів працювати замість нас”); конспірології (“не все так однозначно”) і суперечливого ставлення до різних аспектів економічного життя (“треба високі пенсії і низькі податки”).
Варто сказати, що нема політичної ідеології, резистентної до популістичних наративів - питання лиш у проблемах, що довго не вирішуються, тригерять великі групи населення і є плідним грунтом для проростання популістичних настроїв. Адже хтось, нарешті, говорить “про наболіле” і пропонує “щось зробити”, а наскільки це “щось” проблему вирішує - окреме питання. Тож, популізм здатен прижитися на будь-якому сегменті ідеологічного спектру і може бути як “правим”, так і “лівим”.
“Правий” популізм це ксенофобський варіант націоналізму, заохочує до порядку, чіткої структури суспільства і консервативних цінностей (“українці це певний один етнос”, “а чому оці ___ (підставити назву маргіналізованої групи) поставили свою __ (важливу символіку) так, де нам її видно?”). Живиться соціально-культурними проблемами (міграція, міжетнічні відносини, широка прийнятність певних ритуалів).
“Лівий” популізм пропагує утопічні ідеї соціальної справедливості (культурний марксизм, критична теорія раси, антиринкові настрої), засновані на позитивній дискримінації та політиці ідентичності, паразитує на ґендерній, етнічній, расовій нерівності (“усі підприємці нажили статки через корупцію чи порушення закону”, “ця Європа нав’язує нам свою “толерантність”, “земля належить народу, її не можна продавати”). Живиться соціально-економічними невдоволеннями та конфліктами (бідність, брак доступу до послуг, ін.).
Вразливими до популізму є і розвинені, і перехідні демократії. Першим популізм притаманний коли певні когорти відчувають себе позбавленими прав через соціально-економічні та культурні розшарування і стають чутливими до наративів про зраду чинних еліт (підтримка Трампа 42% латиноамериканської етнічної групи у США - порівняно з 28% - у 2016 році). А останні проявляють популізм, ґрунтований на економічному невдоволенні через тривалі складні реформи з довгим перехідним періодом і апелюванні до національної гордості, спекуляціях на релігійних чи етнічних відмінностях (“а я вимагаю безкоштовної медицини й освіти - так в Конституції написано!”, “надра належать народу - їх не можна продавати у приватні руки!”).
У монографії “Популістські орієнтації в українському суспільстві”, О. Резнік, О. Рахманов, А. Горбачик, О. Козловський, О. Бурова, Інститут соціології НАН України (2024), виділяють 8 психологічних вразливостей суспільства, що уможливлюють популізм - на ілюстрації нижче.
Не треба бути науковцем, щоб побачити прояви всіх цих вразливостей в нашому суспільстві. І не дивно, адже хвилі зростання популістських настроїв в Україні спричинені кризою суспільної свідомости, коли потрібні трансформації в політиці й економіці були болючими і складними, а державні (зокрема - політичні) інститути десятиріччями не реагували на них у спосіб, видимий і прийнятний для громадян. Це призвело до розчарування більшості українців у спроможності державних інститутів і стимулювало пошук рішень через “таборування зі своїми”, покладання надії на лідерів-харизматиків і небажання розбиратися у складних матеріях коли пропонуються “швидкі перемоги”. Відлуння цієї кризи видиме і зараз, зокрема, за шкалою суспільної згуртованості, що вимірює гармонійність відносин “громадяни-інституті” і “громадяни-громадяни”, найнижчі бали в Україні по показниках “підзвітність державних органів” (2,7 з 10) і “державні органи піклуються про громадян” (2,6 з 10).
А що ж із популізмом в Україні?
Україна - не найпопуляристичніша країна Європи, однак наше суспільство примітне співіснуванням протилежних і часто взаємовиключних переконань, а серед його соціальних груп і прошарків немає не орієнтованих на популізм.
За типом популістичних орієнтацій українське суспільство ділиться на 4 групи:
Орієнтовані на еліту (16%) => не впевнені в тому, що політичні рішення має ухвалювати народ або “люди з народу”, а не еліта, не згодні з недовірою до еліти в політиці, вважають важливою участь еліти у політичному житті країни і не вважають такою участь у ньому народу.
Орієнтовані на популізм (37,1%) => важлива участь еліти у політичному житті країни і водночас — політичні рішення має ухвалювати народ або “люди з народу”.
Без визначеної орієнтації (30,4%) => не мають стійкої й окресленої думки про ступінь і характер участі народу чи еліт у політичному житті країни, тож “коливаються” між різними групами - залежно від ситуації.
Орієнтовані на народ (15,8%) => упевнені у важливості участі у політичному житті країни саме народу або “людей з народу” й ухвалення політичних рішень саме ними.
Як видно з ілюстрації вище, 73,7% українців погоджується, що між елітою і народом колосальний світоглядний розрив, і водночас 46,15% вважають компроміс “торгівлею принципами” - тобто можливість діалогу “еліта-народ” не розглядається цією частиною громадян. При цьому, 45,4% не прагнуть, щоби в політиці їх представляли пересічні люди і тут же - 60,5% переконані, що керувати країною мають люди з народу. Тільки як вони це можуть робити, коли ми не хочемо, щоб вони нас у політиці представляли?
Про довгострокові чинники патерналізму в Україні вже написана низка ґрунтовних робіт (я на них посилаюся у тексті статті і наводжу у бібліографії), тож сфокусуймося на ТОП-6 із них, на яких популістам найзручніше спекулювати саме у нашому суспільстві.
(1) ЦІ РЕФОРМИ УСЕ РОЗВАЛИЛИ, А ВСІ ГРОШІ РОЗІКРАЛИ! Антиринкова риторика набуває актуальності після важких реформ і трансформацій, зокрема через втому і розчарування громадян, яким не зрозумілі суть, строки, результати і вплив реформ на їхнє життя, яке в умовах повномасштабної війни не планує 49% українців, а до - не планували 45%. Окремою шпаринкою для проростання популістських переконань є суперечливе сприйняття і не до кінця позитивне самого поняття “реформи”.
Наприклад, дослідження “Реформація країни. Погляд громадян: які реформи потрібні в 2023 та яка успішність вже проведених“ показало, що максимальний відсоток громадян, здатних назвати три найважливіші реформи був 14% - про боротьбу з корупцією, і по 11% - про медичну і судову реформи. При цьому, 81% українців вважали боротьбу з корупцією пріоритетом №1, 52% - медичну реформу пріоритетом №2 і 47% - судову реформу пріоритетом №3. А за даними Gradus Research у 2024 році поняття «реформи» позитивно сприймали 41% українців, а. негативно - 30%, причому 57% переконані у “відсутності рішень реальних потреб людей з боку влади”. Загалом обізнані про процес реформування в країні всього 35%, однак найвідоміша реформа - цифровізація (44%), а найпріоритетніша - боротьба з корупцією (72%), що випередила навіть підсилення обороноздатності країни (59%).
(2) НАША ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА - КОРУПЦІЯ! Антикорупційна риторика у країнах, де довіра до державних інститутів не сформувалася під час реформ (а це більшість країн з глибинними комуністичними впливами), часто має зворотний від бажаного ефект. Коли більшість населення не довіряє державі як мета-інституту, чим активніше звучать її заклики до боротьби з корупцією і фокусування на ній як вузловій проблемі країни, тим з більшою підозрою громадяни до цього ставляться. Адже вони (часто - заслужено) підозрюють державу в тому, з чим вона закликає боротися. А відтак - популізм стає респектабельним і доречним, бо “гляньте скільки ті чиновники крадуть!”.
Наприклад, за даними НАЗК, корупція у 2024 році для 79,4% українців є проблемою №2 після збройної агресії Росії (91,4%), а 91,4% наших співгромадян переконані, що корупція (дуже) поширена в Україні, і цей показник зростає з 2022 року. При цьому, лиш 18,7% українців стрверджують, що мали власний корупційний досвід, і цей показник стабільний в діапазоні 17-19% у періоді 2022-2024 рр. Тобто корупція “дужу поширена”, але абстрактно “десь”, а не навколо мене. Корупція та боротьба з нею домінують у масовому сприйнятті напрямів і результатів реформ українцями - для 71% населення “зменшення корупції і розкрадання бюджету” є безумовним результатом №1 будь-якої реформи.
(3) А ЧОМУ ДЕРЖАВА НІЧОГО НЕ РОБЕ?!! Патерналістські настрої - радянський “спадок”, наслідки якого наше суспільство відчуває вже >30 років. Це коли громадяни переконані, що держава має забезпечувати їх всім необхідним і фасилітувати взаємодопомогу в суспільстві. Для популістів пасивні громадяни, що чекають “рішучих дій” від когось, це плідний ґрунт для прищеплення потрібних настроїв, зокрема на тлі цілого списку претензій до держави - часто цілком легітимних.
Наприклад, за даними Фонду “Демократичні ініціативи”, на думку 53 % українців держава має мінімально втручатись у їх життя, натомість створювати однакові «правила гри», щоб кожен міг використати свої можливості; однак 40 % переконані, що держава має забезпечувати загальний добробут і відповідає за надання громадянину всього необхідного. У другій категорії здебільшого люди віком > 60 років (51% цієї кількості) і у скрутному фінансовому становищі (58 % цієї кількості). Загалом 73 % українців переконані, що більшість населення не зможе прожити без опіки держави. А колективна монографія “Українське суспільство в умовах війни. Рік 2024” Інституту соціології НАНУ говорить, що на запитання «хто повинен брати відповідальність за допомогу людям?» найбільша частка українців (34%) вважає, що держава має це робити. Що самі люди повинні брати більше відповідальності за допомогу одне одному вважає 3%, а 28,3% вважає, що і люди, і держава (ілюстрація).
(4) ВСІХ ПОКАРАТИ - І ПРЯМО ЗАРАЗ, ТІЛЬКИ НЕ НАС! Бланкетна недовіра до державних інститутів підживлює і без того незадоволений запит на справедливість, яка, на думку 58,7% українців за даними суспільного моніторингу Інституту соціології НАНУ, наразі у нашому суспільстві не забезпечується. 10,8% українців переконані, що економічна система в країні не діє в інтересах населення, а 71,3% - вірять, що діє вона в інтересах багатих. Вкупі з патерналістськими настроями і сприйняттям повальної поширеності корупції незадоволений запит на справедливість живить потребу “показово покарати винних”.
Наприклад, за всеукраїнським опитуванням громадської думки КМІС, 55% українців у 2023 році схилялися до якнайшвидшого покарання корупціонерів - навіть з порушенням законів, а що треба карати за законом, навіть якщо це забере більше часу, вважали 42% українців. А дослідження Соціологічної групи рейтинг “Уявлення українців про культуру доброчесності-2024“ виявило, що ТОП-6 характеристик державного службовця це - в порядку зниження важливості - порядність, досвід і компетентність, розум і освіченість, непідкупність, патріотизм, простота і близькість до людей. Примітно, що працьовитість і принциповість у топ-перелік не потрапили. А доброчесності державних службовців можуть сприяти перш за все - жорсткість покарання державних за корупційні випадки і заборона займатися державною службою у випадку викриття корупційного випадку. Симптоматично, що “покарання тих, хто пропонує хабар” іде у списку третім - з істотним відривом. Більше думок українців про держслужбовців - на ілюстраціях нижче.
(5) А МИ І РОЗУМНІ, І КРАСИВІ! Автори монографії “Популістські орієнтації в українському суспільстві” влучно визначають Україну як “перехідний” тип суспільства, з амбівалентним ставленням до перспектив розвитку, часто ґрунтованим на взаємовиключних чи несумісних засадах. Громадяни з амбівалентними переконаннями ухвалюють рішення не на основі узгодженого набору принципів чи цінностей, а керуючись “міксом” особистого досвіду, емоцій і магічного мислення. Зручність амбівалентного світогляду для популістів у тому, що він може поєднувати водночас ринкові й антиринкові, демократичні й авторитарні погляди, які не викликають у їхнього тримача жодного дисонансу. Такий світогляд в Україні спричинений існуванням “подвійних” інституцій - радянської і нової формації, коли громадянин міг мати справу з непролазною бюрократією “по процедурі” чи дієвішим підходом, орієнтованим на “обхід” процедур чи альтернативне їх трактування. Або реформувався в державній інституції суто “фасад”, а система і глибинні процеси залишалися радянськими за своєю суттю.
Наприклад, за даними КМІС, у 2024 році 35% українців вірили в астрологію, 25% – в екстрасенсорні здібності, 15% – у тарологію, а 43% вірили в бодай одне з цього переліку. А ретроспектива Центру Разумкова про оцінку громадянами ситуації в країні свідчить, що за останні 10 років частка переконаних, що “сильний лідер, не залежний від парламенту і виборів” є хорошим рішенням, знизилася з 80% у 2017 році (найвищий показник за історію) до 68% сьогодні. При цьому, 61% українців вважають “сильного керівника” і “демократичну систему” співставно хорошими і суперечностей між ними не вбачають. Загалом “не задоволені” рівнем розвитку демократії 48%, а задоволені - 13% українців, а 57% - не задоволені забезпеченням соціальної справедливості в суспільстві.
(6) ЧЕСНИМ ШЛЯХОМ ТАКІ ГРОШІ НЕ ЗАРОБЛЯЮТЬСЯ! Хоча після повномасштабного вторгнення 82% українців позитивно сприймають підприємців (Gradus Research), це ставлення саме до окремих особистостей, а не до їхніх компаній. Якщо ж ідеться про довіру до бізнесу, то за тим самим дослідженням вона зворотно пропорційна його розміру. Чим менше бізнес асоціюється з людиною чи людьми і чим більш нагадує систему, тим меншу ми схильні йому довіряти. Ба, більше - саме великий бізнес українці вважають таким, що отримує преференції та недоплачує податки. Уповільнює формування довіри до великого бізнесу й історія так званих “олігархічних” компаній, чиї власники мають непрозору історію накопичення первинного капіталу - у т.ч. за рахунок політичних преференцій.
Наприклад, Gradus Research виявили, що великому бізнесу довіряє 38% українців, середньому - 58%, а малому - 70%. При цьому, не довіряє малому бізнесу 16%, середньому - 26%, а великому - 44% (більш, ніж довіряє). Найсумлінніше, на думку 45% наших співгромадян, платить податки саме малий бізнес, 41% упевнені, що середній, і лиш 31%, що великий. При цьому нескладно перевірити, що ТОП-5 платників податків минулого року це геть не маленькі компанії.
Профайл українського популізму: що маємо і що робити
Популістські настрої - виклик не лиш для України. Накопичене розчарування у системних політиках та інституціях на тлі тектонічних культурних і суспільних перетворень і відчуття громадянами “занедбаності” з боку держави проявляється по всьому світу - від США і Великої Британії, до Австралії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Польщі, Таїланду, Філіппін, Аргентини і Бразилії. Тож ми тут у цілком пристойній компанії, хоча від цього геть не легше.
Однак є низка особливостей українського популізму, які вирізняють його прояви з-поміж конвенційно притаманних і вимагають уваги творців державних політик і реформ, щоб такі перетворення мали шанс запрацювати. Вітчизняний популізм охоплює всі ґендери, мови спілкування, регіони проживання, розташування чи його зміну в умовах війни, ставлення до демократії і незалежної української держави. Немає суспільної групи в Україні, не охопленої популізмом - питання в його глибині і тематиці. А живиться - вкоріненою і часто заслуженою недовірою населення до державних інститутів, що за 30 років сформувала стійке переконання, що довіряти можна тільки людям - не системам, а особистостям.
Аналізу проявів популізму в Україні присвячена низка вартих уваги праць Інституту соціології НАНУ, тож тут підсумовані найважливіші прояви - для розуміння можливих реакцій нашого суспільства на складні рішення і зміни, що в умовах війни непозбувні.
Тож на рівні “що маємо” - ТОП-7 корелятів схильності українців на популізму:
Схильність до популізму зростає з віком: 28,5% українців < 30 років мають популістські орієнтації, а серед людей 30-55 років - їх мають 39,2%.
Чим вища освіта і її якість, тим менша схильність до популізму: на популізм орієнтовані 29,3% українців з вищою освітою і 46% - без вищої освіти.
Розмір населеного пункту корелює з популістськими проявами: жителі обласних центрів менше орієнтовані на популізм (30,6%) порівняно жителями інших міст (37%), сіл (43,4%) і селищ міського типу (47,5%).
Виразно корелює популізм з матеріальним станом: 24,8% задоволених власним фінансовим становищем орієнтовані на популізм і 38,9% незадоволених; чим більша фінансова скрута, тим вища орієнтація на популізм; 47% українців з максимальною депривацією мають популістичні настрої, а з найнижчою - 27%.
Рівень цинізму - прямо корелює зі схильністю до популізму: в орієнтованих на популізм українців вищий рівень цинізму (10 за шкалою 0-14), порівняно з рештою населення (~8,75); а загалом рівень цинізму в українців стабільно тримається в діапазоні 50-70% (найвищим був у 2012 році) з набуття незалежності і 2024 року був 61,9%.
Менша задоволеність життям - вищий популізм: лиш 15,2% задоволених життям українців популістично орієнтовані, однак аж 27,1% незадоволених.
Схильні до авторитарного управління, патерналізму і “всепропальських” настроїв більш орієнтовані на популізм: і наразі переконаних у більшій користі для країни “сильних керівників” 65,2%, впевнених у нездатності більшості населення прожити без підтримки держави - 73%, вважаючих, що країна “йде не туди” - 46%, а не задоволені ситуацією в країні в цілому - 65%.
Примітно, що орієнтації на популізм не корелюють зі статтю, мовою спілкування, негативним ставленням до статусу російської мови як другої офіційної в Україні, (не)зміною місця проживання через війну, проживанням у певному макрорегіоні (Схід, Центр, Південь, Захід), ставленням до демократії і важливістю існування незалежної української держави. Це сильно суперечить стандартному сприйняттю популістично-орієнтованих громадян як “відсталих”, дислокованих у певних регіонах чи антиукраїнськи налаштованих. Як бачимо, популізмом в нас охоплені і цілком “просунуто орієнтовані” когорти населення.
Новітніх порад з подолання популізму немає, а конвенційні широко описані у наведених мною джерелах. Однак є менталітетні особливості, які варто взяти до уваги при обмірковуванні масових трансформацій, адже в Україні популістські орієнтації вкорінені в суспільні процеси і норми, зміни в яких розтягнуться на десятиліття. Тож законотворцям і реформаторам доведеться й надалі працювати з популістично налаштованим суспільством.
На рівні “що робити” - ТОП-5 міркувань і рекомендацій, зумовлених нашим національним менталітетом:
(1) Наше сприйняття свободи дизбаланосване у бік більшої дискреції і меншої відповідальності. З огляду на ~30% розрив між важливістю свободи та справедливості, рівності й відповідальності у нашій ціннісній картині, варто ретельно продумувати не лиш плановані дії і зміни, а як їх “продати” людям. Бо в суспільстві, де толерантність найменш важлива цінність, притаманна ~33% населення, “срачі” навколо недопояснених і недопросунутих рішень - ймовірна перспектива. Зокрема - коли ці рішення складні і спричиняють незручності.
ЩО РОБИТИ? Планувати час, кошти і людей з процесами для роз’яснення до того, як зміни почнуть запускатися, вимірювати три рівні показників: (1) обізнаність - чи розуміють люди про що йдеться; (2) схвалення чи довіра - чи прихильні люди до дій, чи вбачають у них логіку попри очікуваний дискомфорт; (3) зміна поведінки - чи стимулює комунікація конкретні зрушення. Бо в суспільстві з трактуванням свободи як “безлімітного мандату чинити як зручно”, ціль “проінформувати когось про щось” - не мусить ставитись. Натомість треба “продавати”, “залучати” і “мотивувати”, аби бажання пристати до змін було свідомим вибором з розумінням вигід і особливостей.
(2) Правила і вимоги - не цінність самі по собі, а їхнє порушення не сприймається як серйозна проблема. Інститут Соціології НАНУ з 1994 року відслідковує симптоматичний для розуміння популістських орієнтацій суспільства показник - відсоток згодних з твердженням “декілька сильних керівників можуть зробити для країни більше, ніж всі закони і дискусії”. З ілюстрації видно, що за будь-яких економічних, політичних і безпекових обставин в країні частка прихильників “сильної руки” відносно стабільна і коливається в діапазоні ~40-55%. А незгодних - у діапазоні ~17-29%.
А з огляду на системну недовіру до всіх інфраструктурних державних інститутів - від Уряду і Верховної Ради до Прокуратури, судів, антикорупційних органів і держслужбовців як класу (ілюстрація нижче), критичність особистого резонування публічних осіб-очільників змінотворчих проєктів стає очевидною. Бо українці вірять не системам а людям, а знеосіблених систем - просто бояться.
ЩО РОБИТИ? Перевіряти ціннісну сродність і розвивати взаємодієві навички людей, що очолюватимуть конкретні напрями трансформацій - бо як вони говоритимуть зі стейкхолдерами, так і сприйматиметься діяльність організації. А самим публічним особам доведеться прийняти серйозні обмеження своїх відкритих проявів. Бо у “сильного керівника” немає персонального часу, якщо його видно і чутно - усе, що буде робитися публічно, пов’язуватиметься з роботою: відвідування заходів, відпочинок, вибір кафе і ресторанів, спільне проведення часу з іншими відомими людьми, одяг і аксесуари, ін. Тобто ефективне змінотворення у нашому суспільстві - це обмін дотичності до трансформацій на (чималу) частину свободи власних видимих висловів і дій.
(3) Масове міркування масштабами “довіреного кола”, а не “країни” і навіть “спільноти”. Усім нам знайомі ситуації публічного конфлікту, коли опонуючі сторони комунікують у стилі “стінка на стінку”, а ключовий аргумент - “я знаю цю людину особисто, то до біса ваші факти і цитати”. Або коли порушення правил, неціннісна поведінка та інший деструктив з боку “чужих” наражається на гостру реакцію, проте всередині “своєї” бульбашки те саме цілком толерується. Низька інститутивна довіра - наш історичний “спадок”, а де не вірять інститутам, не вірять і людям з-поза бульбашки. З ілюстрації видно, що у періоді 1992-2024 рр. частка українців, переконана, що “нікому не довіряти - найбезпечніше” доволі стабільна. Пікового значення цей показник досяг у 2014 і 2021 роках (56,6% і 56,2%), а найнижчого - у 1992 році (46,7%). Це підтвердження того, наскільки повільно змінюється національний менталітет - зокрема, його глибоко вкорінені прояви. Бо цей період охоплює і кризові, і стабільні, і мирні, і воєнні часи, а недовіра як була, так і є.
ЩО РОБИТИ: Припинити копі-пастити на наше суспільство інструменти і практики, сформовані в культурах з функціональними інститутами і високою суспільною довірою. “Просто прописати правила” в Україні не вийде - їх треба “продати”, потім показати як виконувати, а потім довести, що з них нема винятків навіть для керівництва і “хороших людей”. Або збирати команди з “зірок-примадон” і дивуватися, що вони разом неефективні - бо без особистої довіри і відсутності потреби “мірятися” статусом продуктивність у нас не виникає. Чи стимулювати всередині команд конкуренцію, а потім дивуватися, що вони деградують до “токсичності”. Ми - недовірлива, загрожена і відносино-орієнтована культура, тож без культивації фокусу на співпраці і спільнодії та фонова недовіра так і залишиться. Тож якісне спрацювання команд в Україні перед тим, як ставити їм критичні завдання - це must-have. Новостворені команди, які кидають на проєкти “з коліс” - без калібрації відносин, як правило, швидко вигорають або розвалюються.
(4) Скерування незадоволеності і протесту в конструктивне русло - виклик.
За класифікаціями кроскультурної науки Україна - конфронтаційна за стилем комунікації культура. Притаманний нам зворотний зв’язок - з елементами осуду і звинувачення, а сарказм і критичність вважаються ознаками розуму. В таких культурах вкрай непросто фасилітувати суспільні дискусії, де залучені сторони не можуть дійти згоди, і ще складніше - залучити до конструктивної співпраці тих, хто вважають себе скривдженими, не почутими чи не вшанованими. У монографії “Ризики у сучасному нестабільному суспільстві: соціальні і культурні виміри“ за ред. Л.Г . Скокової. Київ: Інституту соціології НАН України аналізуються поведінка й емоції залучених до суспільно значущої події, в якій різні групи обіймали конкуруючі позиції. В якості кейсу була взяті президентські вибори. Виявилося, що ключовий розкол у нашому суспільстві у ситуації “виграш-програш” пролягає по емоційній осі “прийняття-відторгнення”. В такому випадку “переможена” сторона відчуває сором, обурення, презирство і розчарування та прагне максимально дистанціюватися від всього, що сталося. А ступінь прояву “переможцями” віри і співчуття істотно нижча, ніж негативних відчуттів у “переможених” (ілюстрація нижче). Тобто позитивне сприйняття лідерів симпатиками у нашому суспільстві істотно нижче за їхнє відторгнення опонентами, й останні геть не прагнуть до спільнодії, а радше зациклюються на своєму обуренні.
ЩО РОБИТИ: Примітно, що у монографії “Смислова морфологія соціуму” / За ред. Н. Костенко — К.: Інститут соціології НАНУ, за смисловою сегментацією нашого суспільства найбільшу частину складають “втомлені” (38%) - з низькою значущістю всіх смислових фокусів, крім родини, переконані, що їхнє життя залежить від обставин і “борці за справедливість” (18%) - вразливі, розчаровані, з претензіями до суспільства і фокусом на соціальній справедливості і громадській злагоді. Примітно, що кластер “активістів” - кому важливе творення, професійний успіх, сучасність, демократична держава, любов і можливість знайти вихід з будь-якої ситуації - всього 9%. Тож при розробці змінотворчих ініціатив треба продумувати формати залучення на свій бік “незгодних”, “обурених” і “непочутих”, бо коли йдеться про масштабні суспільні зміни - це буде чимала частка суспільства. Варто калібрувати риторику при просуванні і роз’ясненні змін, щоб вона не була поляризуючою і не продукувала “ворогів” там, де можуть бути “не згодні”, кого можна переконати чи бодай частково інтегрувати у нові процеси. Бо в суспільстві з нашим рівнем недовіри, цинізму, амбівалентності і схильності до популізму деструктивне обурення - майже “національний спорт”.
(5) Апелювання до вигід і інтересів цільових когорт, а не до абстрактного “суспільства”. Оскільки по життю міркуємо ми переважно категоріями “довірених кіл” і “мереж надійних людей”, то чим конкретніша віддача від дії, до якої ми закликаємо великі групи людей, тим вірогідніші шанси стимулювання потрібної поведінки. Якщо впровадження змін потребує об’єднання зусиль декількох спільнот, варто ретельно пропрацювати спільне поле інтересів. Візьмемо класичний конфлікт, гостро проявлений у Києві - пішоходи проти автомобілістів. Перші скаржаться не недружність міста до пішоходів і агресивну поведінку водіїв (не пропускають не переходах, ін.), а другі - на безвідповідальну поведінку пішоходів на проїжджій частині і порушення правил її перетину. Переважна частина публічних діалогів цих когорт нагадує радше дуель, ніж взаємодію. Як видно з ілюстрації нижче, такій поведінці є логічне пояснення: ТОП-3 смислових орієнтири українців всіх вікових когорт пов’язані з найближчим колом і особистими інтересами, а не з суспільством - це “родина + кохання”, “добробут + життя в задоволення”, і “гармонія + креативність”. А, наприклад, “справедливість і демократія” важливі лиш когорті 30-55 років - і після трьох наведених смислових орієнтира. Оскліьки монографія написана до вторгнення, є надія, що така смислова “розкладка” трохи зрушиться, але, з огляду на решту наведених у статті показників, навряд чи радикально.
ЩО РОБИТИ: Мати приземлені інтереси не соромно і не ницо - ми всі їх маємо. Однак якщо показати зв’язок між особистим інтересом і ширшим суспільним благом, то бажана поведінка більше ймовірна. В конфронтаційній культурі типу нашої природніше використовувати провину і примус в якості мотиватора - зокрема, бо інститути пострадянської формації саме так скеровували нашу поведінку, а узвичаєна манера ведення діалогу - це не так дійти рішення, як “перемогти” співрозмовника. Наприклад, свіже дослідження VOX Ukraine “Які реформи є важливими для українців у 2024 році” показало значно більшу, ніж у 2022 і 2023 роках частку відповідей «не знаю» на запитання про суспільну вигоду від реформ порівняно з питанням про їхню важливість. Так само є істотне нерозуміння виграшу чи програшу від реформ суспільства в цілому - по популярних за частотою публічного нарікання на проблеми реформах антикорупційній, податковій, освітній і судовій відсоток відповідей “я не знаю” [виграє чи програє від реформи суспільство] коливається в діапазоні 18-31%, а це від третини до половини частки тих, хто “розуміє”. Тож, коли йдеться про масштабні суспільні зміни, потрібно не просто говорити про їхню абстрактну“важливість”, а про вигоди і недоліки для недоліків для конкретних соціальних когорт.
ДЖЕРЕЛА:
Pew Research Center, Populists in Europe – especially those on the right – have increased their vote shares in recent elections (2022).
Radio Free Europe, A 'Turn To The Right': Donald Trump And The Rise Of Populist Leaders (2024).
Центр економічної стратегії, “Як зробити українців менш вразливими до популізму?“ (2019).
Бабель, “«Офіс простих рішень» створили, щоб швидко запустити реформи в Україні. Але швидко вже не вийде“ (2020).
Інститут соціології НАН України, О.Резник, “Популістські орієнтації в українському суспільстві: витоки та характеристики відтворення“ (2023).
Фонд “Демократичні ініціативи”, “Популістські орієнтації населення України впродовж соціальних трансформацій“ (2023).
AS/COA, “How Latinos Voted in the 2024 U.S. Presidential Election” (2024).
Інститут соціології НАН України, “Популістські орієнтації в українському суспільстві” / за наук. ред. О. Резніка. Київ: , 2024. 165 с.
SeeD, UNDP, USAID, “Social Cohesion in Ukraine Part I: Defining and measuring social cohesion using the SCORE“ (2022).
European Center for Populism Studies, “Introduction: The ECPS Project ‘Populism and the European Parliament Elections 2024’“.
Соціологічна група “Рейтинг”, Загальнонаціональне опитування “СПРИЙНЯТТЯ ЗАГРОЗ НА ЗИМУ 2023-2024“.
Factum Group, “Реформація країни. Погляд громадян: які реформи потрібні в 2023 та яка успішність вже проведених” (2023).
Gradus Research, “Ставлення громадськості до державних реформ“ (2024).
Open Democracy, I. Krastev, “The new Europe: respectable populism, clockwork liberalism“ (2006).
НАЗК, “Корупція в Україні 2024: розуміння, сприйняття, поширеність“ (2024).
Інститут соціології НАН України, “Українське суспільство в умовах війни. Рік 2024”: Колективна монографія / С. Дембіцький, О. Злобіна, Н. Костенко та ін.; за ред. член.-кор. НАН України, д. філос. н. Є. Головахи, член.-кор. НАН України, д. соц. н. С. Дембіцького. Київ, 2024. 450 с.
Інститут соціології НАН України, “Українське суспільство в умовах війни. Рік 2023”: Колективна монографія / С. Дембіцький, О. Зло біна, Н. Костенко та ін.; за ред. член.-кор. НАН Украї ни, д. філос. н. Є. Гол овахи, д. соц. н. С. Макеєва. Київ, 2023. 343 с.
Інститут соціології НАН України, “УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: МОНІТОРИНГ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН. 30 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Випуск 8 (22)“ (2021).
КМІС, “ЯК ПОТРІБНО КАРАТИ КОРУПЦІОНЕРІВ: ЗА ЗАКОНАМИ, НАВІТЬ ЯКЩО ПОВІЛЬНО, ЧИ ЯКОМОГА ШВИДШЕ, НАВІТЬ ЯКЩО З ПОРУШЕННЯМ ЗАКОНІВ“ (2023)
Соціологічна Група “Рейтинг”, “УЯВЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПРО КУЛЬТУРУ ДОБРОЧЕСНОСТІ“ (2024).
The Ukraїner, “Шито червоними нитками: магічне мислення і війна“ (2022).
Інститут соціології НАН України, Є.Головаха, О. Паніна, “Пострадянська деінституціоналізація та становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві“ (2001).
КМІС, “СКІЛЬКИ УКРАЇНЦІВ ВІРЯТЬ В АСТРОЛОГІЮ, ЕКСТРАСЕНСОРНІ ЗДІБНОСТІ, ТАРОЛОГІЮ“ (2024).
Разумков Центр, “Оцінка громадянами ситуації в країні, довіра до соціальних інститутів, політико-ідеологічні орієнтації громадян України в умовах російської агресії (вересень–жовтень 2022р.)“.
Gradus Research, “Дослідження: українці про бізнес” (2024).
Fintech Insider, “У Дія.Cіtу назвали топ-5 найбільших платників податків минулого року“ (2025).
LSE Public Policy Review, Andrés Rodríguez-Pose, “The Rise of Populism and the Revenge of the Places That Don’t Matter“ (2020).
Разумков Центр, “Оцінка ситуації в країні, довіра до соціальних інститутів, політиків, посадовців та громадських діячів, ставлення до виборів під час війни, віра в перемогу (лютий–березень 2025р.)“.
Разумков Центр, “Оцінки громадянами соціально-економічної ситуації та соціально-економічної політики влади, соціальне самопочуття громадян (вересень 2024р.)“.
UNDP, Фонд “Демократичні ініціативи”, “Що українці знають та думають про права людини: оцінка змін (2016 – 2023)“ (2024).
Інститут соціології НАН України, “Ризики в сучасному нестабільному суспільстві: соціальні і культурні виміри”; за ред. Л.Г . Скокової. Київ, 2021. 295 с.“
Інститут соціології НАН України, “Смислова морфологія соціуму”, за ред. Н.Костенко, 2021.
VOX Ukraine, “Які реформи є важливими для українців у 2024 році?“ (2024).